Бойчук Михайло Львович 1882-1937

Михайло Львович Бойчук народився в селі Романівці на галицькому Поділлі 10 жовтня 1882. Дітей у Лева й Ганни Бойчуків було семеро, росли вони в умовах простих і суворих. Майбутній митець приїхав до Львова 1898 року до малярської школи. Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з  М.Грушевським (з 1912  сам стає членом товариства), він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській академії. Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав ще вчитися до академії Мюнхенської, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

Опинившись  1908  в Парижі— столиці тодішнього мистецького життя Європи — М.Бойчук в оригіналах вивчає творчість  Сезанна,  Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижі у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував: «Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє». Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Студіюючи в Парижі  історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал «Аполлон»  1910 писав: «Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике — туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею артизанів (художників) і ченців». У Парижі Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910-1911  він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

У 1911-1912 Михайло Бойчук проживав у Львові, працюючи тут над монументальними розписами. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с.  Лемешах Чернігівської губернії  (1912-1914). Під час Першої свтової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли вКиєві почали організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В.І.Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софіївського собору (1919),  1924 відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж  1924 він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919, декорувала Київський опернрий театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935).

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка — обидва 1918), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.

У листопаді 1926 - травні 1927 Бойчук разом із дружиною і учнями мали творчу подорож до Німеччини, Франції й Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для Їхнього арешту та звинувачення у "шпигунстві" й участі в "контрреволюційній організації". Михайла Львовича Бойчука разом з його талановитими учнями Іваном Івановичем Падалко та Василем Теофановичем Седляром розстріляли 13 липня 1937 в Києві. Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як "шпигунку" і "дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників". Долю цих чотирьох рзділила більшість учнів Бойчука.

Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно.

Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів. Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже  1952 згідно з наказом Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР № 2115 серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука — «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці , яка з 1914 (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень чотирьох поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

М. Бойчук підготував плеяду учнів, з якихТимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.